XVIII

Новелу скінчено… Що? Так, скінчено…

…Велике промислове місто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки…

…А проте чудові легенди революції теж виростають тут.

Нарешті коментарій і дієві особи:

Автор і Читач

Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське обличчя?

Автор. Любий мій читачу, це ж Карків щоденник [25] , і тільки зрідка проривався я.

Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?

Автор. Милий мій читачу, редактор Карк думає, що я – рагvenu.

Читач став біля вікна і замислився.

Автор. По-мойому, я виконав своє завдання. Га?

Читач мовчав.

У кімнату влетів запашний вітер.

У далекій кузні співали молотки.

За вікном стояв город у вечоровій задумі.

А на горизонті відходило шосе в степову бур'янову безвість.

КІТ У ЧОБОТЯХ

І

Отже, про глухе слово: Гапка – глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.

А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.

…А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.

Гаптований – запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах – трави, коли йде з них дух біляплавневої осоки.

Гапка – це глухо. Ми її: товариш Жучок.

І личить.

…От вона:

Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осени.

«Кіт у чоботях» – це товариш Жучок. От.

А тепер я питаю:

– Відкіля вони вийшли – товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли товариші Жучки, «кіт у чоботях».

…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли – це Жовтнева тайна.

!..Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях».! Відкіля прийшов, туди й зник.

…Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.

«Кіт у чоботях» – це муралі революції.

І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум.

Так! Я хочу проспівати степову бур'янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже хочу, але —

– Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба, щоб був —

– Гімн.

Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки? Хіба я створю гімн?

От її одіж:

– Блюза, спідничка [26] , капелюшок, чоботи. Блюза колір «хакі», без ґудзиків, колір «хакі» – це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур'янах, біля шахти – де колір «хакі».

Вся революція без ґудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зітхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі…

– На ввесь світ!

Спідничка теж «хакі», а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур'янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж «хакі». Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.

Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі», тому й сорочка була зелена – тіні з бур'янів упали на сорочку.

От.

– Капелюшок… а на нім п'ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.

І нарешті – чоботи.

Ну, тут ясно: подивіться на малюнок, той, що за дитинства.

Досить?

А тепер про її зовнішність, а потім – про неї…

…Зовнішність.

Русява? Чорнява?

Ясно – жучок.

А втім, це не важно…

…Очі… ах, ці очі… Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.

Але треба й про очі.

Очі – теж жучок.

Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь – то теж її очі.

А от ніс [27] … ніс – головка від цвяшка: кирпатенький [28] .

Ну, ще зріст.

Ясно: «кіт у чоботях».

А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї – уривок правди, бо вся правда – то ціла революція.

Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав'язки, цікавої розв'язки, а від «кота в чоботях» – загальновизнаних подвигів, красивих рухів – іще багато чого.

Це даремно.

Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде: у товариша Жучка не буде.

За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.

Товариш Жучок – це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур'янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…

А яке – ви самі знаєте.

І тільки.

А зав'язки – розв'язки так від мене й не дочекаєтесь.

Бо зав'язка – Жовтень, а розв'язка – соняшний вік, і до нього йдемо.

Розв'язка в гітарних поетів… От: «Вони поцілувались, кінець», або «О моя Дульсінеє! Всаджу собі оцей чингал… Умирає…»

Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші…

– А чиї?

– Ви подумайте!

Так от. Це не роман – це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.

II

В цьому розділі я оповідаю про невеликий подвиг…

– А чий? Ви подумайте!..

…Зима, фуга, буруни, іще буруни…

Потяг, залізниця, й рейки, рейки в степ.

На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут – у депо, і там – у депо…

І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову ми будемо бігати сюди розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.

Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.

– Товаришу Жучок!

Так, і товариш Жучок!

…А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда – то ціла революція.

…На кожній станції тільки й чути:

– Козаки! Козаки!

Всюди козаки, всюди бандити.

Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля.

Степ. Раптом:

– Стоп!

– Що таке?

– Нема палива.

Товариші! Всеросійская кочегарка в опасності!

І раптом:

Ой на горі та женці жнуть.

– …Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити – і так сумно.

…Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.

– …Єфто пятой вагон – антірнаціональной. І скажу я тобє, братця, про народи. Латиш – єфто тіш, смірной народ, мудрай; оврей – тож нічяво. Ходя – катаяць аль тутарін – суварай і вєрнай народ. А вот єфтот хахол – паняхіда: как завоя про поля аль про дєвчину – тякай!

…Степ. Фуга. І рейки – рейки.

– Козаки!

– Козаки!

– Де? Що? Як?

– Хто паніку робить? Сволочі!

Вискакують сотні «наганів», «бравнінгів», «гвинтівок».

Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів: паровик одчепився й летить по паливо.

Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!

Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то – козаки. І чогось засмутніла, замислилась.

…Довго білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті приходить. Тоді знову відходить у дикий і німий степ.

…Від станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі.

Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з тугою обідрані вагони: